Categories
Poem

Монолог солдата

Я солдат. І б’юсь за Україну.
Немає більш священної мети.
Я знаю, що до ранку ще загину,
Та мушу за свою ідею далі йти.

Я йду… Ось наближається вже ворог.
Ще мить, і постріл розітне життя.
Сховавши у душі всю свою волю,
Натисну на курок без каяття.

І запанує смерть на полі бою,
Змете на шляху військо все вороже.
На жаль, вона їх знищити не може,
Не зачепивши ще й товаришів косою.

Я бачу, як брати мої вмирають,
Мертвотні крики миттю завмирають,
Зриваються із побілілих уст:
«Народе, не забудь мене»,- благають.

В ту ж мить пекучий біль мене прошив.
Я падаю додолу, до тіл своїх братів.
Неначе крізь туман, побачив я,
Як догорає іскорка життя.

Я пальцями стиснув її: «Не йди!»
Хотів життя останки зберегти.
Та Бог і люди молитов не чують,
Не допоможуть, а навік забудуть.

Ось так без слави я цей світ покинув,
І пальці розімкнулись… я загинув.
Лише могили пам’ятати будуть,
Що жив я лиш для тебе, Україно.

Ірина Вакулик