Одного разу, як згадаю,
Як вісім літ мені минало,
Настали непрості часи:
Тоді Вкраїна воювала.
Тоді був безлад, страх, біда,
Й матуся плакала моя,
Як на війну поїхав тато,
Й лишилася вона одна.
Мала, я ще не розуміла,
Чому країна сльози лила,
За що брати вбивали брата,
І нащо було воювати.
Не розуміла і не знала,
Зате я серцем відчувала
Незрозумілії слова:
Кайдани, смерть, неволя, напасть.
Немов вогню, я їх боялась,
І мати вражено зітхала,
Як їх в новинах зустрічала,
І знову слізьми умивалась.
Дізналась:
Тато мій загинув,
Матусю і мене покинув,
На барикадах він помер
За кращу, вільну Україну.
Її він, як і нас, любив.
Прикрив собою найдорожче,
Й ворожу кулю зупинив.
Матуся знову заридала.
Її червонії уста
Лише зневіра покривала,
Коли бандитів проклинала,
І вкотре, плачучи, стогнала,
Та була вона не одна.
Журилась ціла Україна:
Сестра за братом, батько за сином.
І зрозуміла я тоді,
За що ці люди полягли.
Не вічно було їм журитись,
Не вічно катові коритись.
Жадану волю здобувати,
Й за неї Богові молитись.
Коли десятки літ минули,
Згадала я усе, що було.
Слова «Герої не вмирають»
Я на свободі вже почула.
Майбутнє славне, воля й сила
У краї нашім розквітали.
Старенька матінка моя
Заграла барвами життя
Й від радості аж засміялась,
Бо щастя врешті дочекались!
Ірина Вакулик