Якщо життя – це ліс тінявий,
А я – лиш мандрівник у ньому,
То ти – ласкаве сонце днями,
Вночі – зоря, ведеш додому.
Якщо життя – бурхливе море,
А я, малий лиш човен, тону,
То ти – піщана гавань тиха,
В якій безпечно так принишкнуть.
Навіть коли на роздоріжжі
Один шлях іншого темніший,
Не йти пробитими стежками,
Свою творити нагадаєш.
Ірина Вакулик
Про осінь сумна моя пісня
Купається в кронах барвистих.
Проміння багряного сонця
Неквапом підпалює листя.
За обрієм душу хвилює
Тиха меланхолія.
Вихором сліз золотистих
Розсипляться мої надії.
Страх з-за спини визирає,
В той вихор бездушно штовхає.
Я, наче метелик із казки,
Обпікшись вогнем, зникаю.
Безвихідь застигла на віях,
Туман шепоче про мрії.
Шум тіней темного лісу
Порушити я не посмію.
Неначе у сні, блукаю,
Втрачений спокій шукаю.
Я у моторошній казці
Пісню про осінь співаю.
Ірина Вакулик
Фото: Ірина Ямінська
Я дощ намалюю і вулиці мокрі,
І те, як трава під дощем танцюва.
Зірки намалюю, що сходять щоночі,
Неначе іскринки, у небі горять.
Любов намалюю і сяйво надії,
Що світить роками у нашій душі.
Я сни намалюю і трепетні мрії,
Що линуть думками в інші світи.
Я намалюю мужність і силу,
І волю, якої так прагнемо ми.
І я намалюю картину красиву,
Де світ без кордонів, щоб ми в нім жили.
Нехай тільки те, що я тут малювала,
Реальністю стане хоча би на мить.
Хай день принесе те, що доля забрала,
Любов запанує і дощ зашумить.
Ірина Вакулик
Від зливи закривавшись парасолями,
Неначе темні тіні, так ходили
Різні люди зі своїми долями,
А також час ішов, і плили хвилини.
Вона ж на запотілому вікні
Ім’я твоє, плачучи, писала,
І очі її світло-голубі
На сіре, хмарне небо поглядали.
Вона вже просто втратила надію,
Яка її вела у цьому світі.
Терпіти такий біль уже не вміє,
Не вміє і не може вже так жити.
Тепер вона сказала собі «Досить!»,
Сказала «Не заплачу за ним знову!»,
А ти здивуєшся, чому вона не дзвонить,
Чому не пише тобі аніслова.
Тепер вона на тебе не чекає.
Тепер ти вже не сенс її життя.
Ти зрозумієш, що її кохаєш,
Але вона, на жаль, вже не твоя.
Ірина Вакулик