Ніч. Спека. Переповнена приємним хвилюванням, я тягну свою валізку через людні вулиці Бангкока в бік агентства автобусних перевезень, бо знаю – наступний світанок я зустріну вже у новій для мене, цікавій і загадковій Камбоджі. Поки я чекаю на автобус, помічаю групу молодих людей, які, на вигляд, тільки-но закінчили школу. З їхніх акцентів можна було зрозуміти, що приїхали вони сюди з різних куточків світу. Підійти до них і познайомитись не завдало мені особливих зусиль – подорожуючи на самоті, мимоволі починаєш плисти за течією неймовірних випадковостей, зустрічаючи на шляху цікавих і таких різних людей. Ми довго спілкувались і грали різні ігри, поки не приїхав наш автобус. I який же класнючий він був! Сидіння широкі, комфортні, з відкидними спинками, де можна було спати – такий транспорт дуже поширений в Азії.
Кілька годин пройшли непомітно, почало світати, і ось ми уже на межі двох країн. Нас висадили з автобуса, бо потрібно було кордон перейти пішки. Після низки різних процедур і заповнювання паперів, я нарешті ступила на камбоджійську землю.
Те, що я побачила, дуже здивувало мене. Сама прикордонна зона була схожою на людний базар – гендлярі викрикували ціни з-за прилавків попід будівлями готелів і казино, поки мандрівники метушились, шукаючи свій транспорт. Бідність, голод і безвихідь зразу кинулися мені в очі. На узбіччях сиділи безхатьки, просячи милостині, а знесилені і брудні жіночки з немовлятами на руках блукали серед натовпу. І було їх там так багато, що я відчула якусь безпомічність і незначимість, бо навіть нагодувавши одного бідняка, я розуміла, що не можу допомогти сотням інших.
Знайшовши свій автобус і знову зручно примостившись, я тільки і думала про те, як же мені пощастило народитися у заможній країні, мати дах над головою, їжу кожного дня, не кажучи вже про засоби гігієни.
Ми рушили далі і незабаром прибули до міста Сіам Ріап, де я провела три насичені дні. Причиною цієї поїздки була моя мрія побачити Ангкор – стародавню столицю Кхмерської імперії, руїни якої знаходяться саме біля цього міста. Але про це я розкажу згодом.
Отже, попрощавшись зі своїми новими знайомими, я вирушила на зустріч зі своїм хостом, якого я знайшла на сайті Couchsurfing. Я приїхала до призначеного місця – початкової школи, що розташувалась досить далеко від центру міста. Тут не було видно жодних туристів, тож я, білявка з європейською зовнішністю і голубою валізкою, дуже вирізнялася серед місцевих жителів. Я чекала на свого хоста більше години, тож в мене був час поспостерігати за людьми, і я помітила одну дуже дивну річ: всі жінки, які мене бачили, раділи і усміхалися, діти весело махали мені руками, натомість чоловіки супилися, дивлячись злісно спідлоба. Я і досі не розумію, що викликало в них таку реакцію. (Якщо хтось має якісь здогадки або пояснення – поділіться ними, будь ласка, у коментарях!)
У школі позаду мене продзвенів двінок, який сповіщав про закінчення уроків, і галасливий натовп дітей, віком, приблизно, 8-10 років, висипався у двір. Я не вірила своїм очам, але більшість з них посідали на свої скутери і впевнено поїхали додому. У мене відвисла щелепа. Маленькі діти. На скутерах.
Після двох годин мені набридло чекати на хоста, що навіть не відповідав на мої повідомлення, тож я швиденько найшла в інтернеті хостел в самому центрі міста з басейном і цілодобовими вечірками всього за 3 долари за ніч. Але, от халепа! Я була так далеко від центру, а громадського транспорту не було видно. На щастя, по дорозі мені трапився тук-тук, тож не прийшлось пиляти пішки 3 кілометри по розпеченому тропічним сонцем асфальті. Водій підвіз мене до самого порогу хостела, де ще з вулиці я почула гучну музику і сміх. На щастя, там для мене знайшлося вільне ліжко у кімнаті з 19-ма людьми. Після виснажливої дороги я просто мріяла про басейн! Тож перед тим, як піти в місто, я гарненько відпочила, поплавала, познайомившись при цьому з багатьма веселими молодими людьми зі всього світу, що теж тут зупинилися. Як бачите, подорожувати на самоті – зовсім не означає бути самотньою.
Мене аж розбирало нетерпіння оглянути місто, тож, не затримуючись довго, я вирушила на прогулянку. Незважаючи на те, що Камбоджа – одна з найбідніших країн світу, гуляти її вулицями мені було дуже приємно. Так, дороги і тротуар були вибоїстими, будинки не в найкращому стані, клубки електропроводів на численних стовпах виглядали неестетично, але там було так багато різної зелені, що це додавало місту особливого шарму. Таких кольорових квітів різних форм і розмірів я ще ніде не бачила, тож почувалась, як у райському саду. А буддистські та індуїстські храми з їхніми золотими куполами і витіюватими орнаментами тільки підсилювали це відчуття. Навіть зараз, коли я пишу цю статтю, мене переповнюють емоції, які я, на жаль, не можу описати. Пам’ятаю монахів у їхніх оранжевих робах, що відпочивали у подвір’ї храму в тіні квітучих дерев. Біля них мирно примостилися вуличні песики і коти, а по деревах скакали котенята. Це було дуже зворушливо – двері храму відкриті для всіх живих створінь. Особисто я винесла звідти стільки душевного спокою і умиротворення, скільки мені не дарувало навіть море. До речі, скільки котенят ви можете побачити на цій фотографії?
Ввечері вулиці Сіама оживають. Бари і кафешки наповнюються людьми – місцевими і туристами. Якщо ви поїдете у це місто і захочете відірватися на повну – раджу вам відвідати відому вулицю Pub Street. Не дивуйтесь, коли таксисти пропонуватимуть вам купити у них наркотики – вони намагаються заробити гроші на туристах різними способами, але майте на увазі – камбоджійські закони суворо забороняють продаж і вживання наркотиків.
Вдосталь нагулявшись, я вернулася в хостел. Трохи поспілкувавшись і поплававши в басейні, я пішла спати рано, бо наступного дня на мене чекала довга і насичена програма. Хоч мені дуже подобалося жити в хостелі з молодими людьми і безперервними вечірками, відриватися до ранку не було моїм пріоритетом, адже я приїхала побачити культурну спадщину.
Любі читачі, якщо серед вас є дівчата, які теж люблять або мають намір подорожувати на самоті, то я хочу вас попередити, щоб ви були обережними. В хостелі, на вечірці чи у кафе завжди знайдеться багато чоловіків, які старатимуться вас напоїти і розвести на секс, можливо навіть пропонуватимуть вам руку і серце. Ніколи не забувайте, що ви самі, ваше фізичне і ментальне здоров’я, саме ваші бажання і небажання є найвищим пріоритетом. Не піддавайтесь на подібні провокації тільки тому, що «їм свербить у штанах, а вам незручно відмовити». Вмійте сказати «ні», піти геть від небажаного співрозмовника і постояти за себе.
Отже, нарешті настав ранок. Довгоочікувана поїздка. Була третя година ночі, але під стінами Ангкора вже зібралися тисячі туристів. Не дивно, адже це – колишня столиця Кхмерської імперії, найбільше місто свого часу. Дві тисячі років тому ці території вже були густо заселені і технічно розвинені. Весь комплекс займає площу близько 200 км² і відзначається геометричною структурою плану та гармонією композиції. Всього тут збереглося близько 100 багатоярусних палаців і храмів, побудованих без цементу чи інших зв’язуючих матеріалів. Кам’яні блоки з’єднані між собою за принципом замка. Численні вежі і башти, оздоблені надписами та майстерною різьбою не залишать байдужими відвідувачів, що звикли до європейської архітектури та мистецтва.
На цьому моє знайомство з культурою Камбоджі не закінчилось. Дотримуючись своєї традиції, я і тут знайшла театр, в якому саме йшла грандіозна вистава про історію цього краю. Мені затамувало подих від розмаїття кольорових костюмів, масок і декорацій, а також від кількості і майстерності акторів. Але події, які вони оживляли на сцені, були сумні. Багато потрясінь, воєн і криз пережив камбоджійський народ: сильне і самобутнє Кхмерське королівство через нескінченні класові міжусобиці та вторгнення завойовників перетворилося на васала Сіамської імперії. Далі слідували французька колонізація, терор «червоних кхмерів», геноцид, збройні сутички, бідність, розруха. Наслідки цих подій досі продовжують негативно впливати на економіку та суспільний лад країни.
І вкотре я зрозуміла, що ми насправді так багато маємо і не цінуємо цього. Сваримося, супимося, намагаємся найти недоліки у всьому. А насправді, щоденна їжа і наявність помешкання, чиста вода з-під крану, можливість навчатися – це вже привід для великої радості. Я знаю, у це складно повірити, але, без жодного перебільшення, мільярди людей у нашому світі не мають таких привілеїв. А ті, у кого ще й мирне небо над головою і стабільна ситуація в країні, – виграли джекпот у лотереї під назвою життя.