Знаєш, як воно буває,
Як герої помирають
Не за владу, не за гроші,
А за волю і за мир?
Знаєш, як воно буває,
Коли кожен день вмирає
Чийсь коханий і чийсь батько,
Найрідніший побратим?
Знаєш, як це – прокидатись
І не відати, не знати,
Чи цей день, бува, останній
Для близьких тобі людей?
Знаєш, як це – щогодини
Чути радіоновини,
Де читає монотонний
Голос цифри цих смертей?
Знаєш, як це, коли замість
Радості таїш ненависть,
Як туга тебе з’їдає
Ізсередини ущент,
Коли твій заклятий ворог
Забира братів в неволю,
Твоє серце розбиває
Й перетворює в цемент?
Як не знаєш, то не треба
Проклинать зухвало небо
За незгоди, які завтра
Розвіються, як туман.
Як не знаєш, як це – бути
У війні і мир забути,
То не треба тут читати
лекції нам про мораль.
Не кажи, як та Європа,
Щоб підставили ми щоку,
Другу, третю… Як же шкода,
Що нема в нас тисяч щік.
Та є правда, мужність, сила
Тих хоробрих побратимів,
Що виборюють нам волю
Й за нас гинуть шостий рік.
Терпка гордість, біль, утрата –
Нам цього не позичати.
Як не знаєш – будь щасливий,
А як знаєш – то подякуй,
Розправ плечі непокірні
Й скандуй «Слава Україні!»
Ірина Вакулик