Author: Ira

Коли ти думаєш, що все уже пропаще,
Що ворог у ярмо нас запряже
Й ось-ось зімкне кайдани на зап’ястях,
Вони нагадують: поганий час мине.

Вони безсиле тіло й душу зцілять,
Які обвисли на межі життя.
Зламатись не дадуть й упасти в прірву,
Врятують від німого забуття.

Вони говорять з нами крізь століття,
Крізь предків кров, крізь пісні солов’їв.
Їх голос із історії сторінок
Промовить: «Не здавайся, брате мій».

Їх голос… Це Шевченко чи Бандера?
А може Стус чи Січові Стрільці?
Цей голос, що шепоче нам із неба,-
Це українці, це вони усі.

Усі, що, як і ти, хотіли волі
Й за неї передчасно полягли,
Зоставивши для нас ідеї свої,
Щоб незалежність ми нарешті здобули.

Ірина Вакулик

Я солдат. І б’юсь за Україну.
Немає більш священної мети.
Я знаю, що до ранку ще загину,
Та мушу за свою ідею далі йти.

Я йду… Ось наближається вже ворог.
Ще мить, і постріл розітне життя.
Сховавши у душі всю свою волю,
Натисну на курок без каяття.

І запанує смерть на полі бою,
Змете на шляху військо все вороже.
На жаль, вона їх знищити не може,
Не зачепивши ще й товаришів косою.

Я бачу, як брати мої вмирають,
Мертвотні крики миттю завмирають,
Зриваються із побілілих уст:
«Народе, не забудь мене»,- благають.

В ту ж мить пекучий біль мене прошив.
Я падаю додолу, до тіл своїх братів.
Неначе крізь туман, побачив я,
Як догорає іскорка життя.

Я пальцями стиснув її: «Не йди!»
Хотів життя останки зберегти.
Та Бог і люди молитов не чують,
Не допоможуть, а навік забудуть.

Ось так без слави я цей світ покинув,
І пальці розімкнулись… я загинув.
Лише могили пам’ятати будуть,
Що жив я лиш для тебе, Україно.

Ірина Вакулик

 Наче в сні, я бачу лихо: плаче Україна.
На уламки розкололась єдина країна.
Чи це брат нас обіймає, мало що не душить?
По кусочках він од серця відриває душу.

Лагідно він пригорне нас, як свою дитину,
а тим часом так підступно всадить ніж у спину.
Познущається, проклятий, і почне сміятись,
поки буде Україна кров’ю умиватись.

Вирве серце з грудей вільних, Дніпро заридає.
Та чи зможе? Вже ж остання сльоза витікає.
Може братові-катюзі досить буде цього?
Але ні… межі немає страждання людського.

Від убогої забере останню хлібину,
ще й згадає: “Мы же братья с тобой, Украина”.
Каїн лютий, лицемірний, чи не брат ти зовсім?
Гірше ворога обдуриш й сам сядеш під сонцем.

А тоді вже брата твого наче і не було.
Брехнею нас сплюндрували й одразу забули.
Хоч могутній ти та сильний, старший рідний брате,
та одного лиш у світі тобі не здолати.

Ти подумав, що убив нас, попелом розвіяв?
Може й так, але помремо ми не на колінах!
Наша воля й після смерті буде оживати
й допоможе Україні із вогню повстати.

Ірина Вакулик

Одного разу, як згадаю,
Як вісім літ мені минало,
Настали непрості часи:
Тоді Вкраїна воювала.
Тоді був безлад, страх, біда,
Й матуся плакала моя,
Як на війну поїхав тато,
Й лишилася вона одна.

Мала, я ще не розуміла,
Чому країна сльози лила,
За що брати вбивали брата,
І нащо було воювати.
Не розуміла і не знала,
Зате я серцем відчувала
Незрозумілії слова:
Кайдани, смерть, неволя, напасть.
Немов вогню, я їх боялась,
І мати вражено зітхала,
Як їх в новинах зустрічала,
І знову слізьми умивалась.
Дізналась:
Тато мій загинув,
Матусю і мене покинув,
На барикадах він помер
За кращу, вільну Україну.
Її він, як і нас, любив.
Прикрив собою найдорожче,
Й ворожу кулю зупинив.

Матуся знову заридала.
Її червонії уста
Лише зневіра покривала,
Коли бандитів проклинала,
І вкотре, плачучи, стогнала,
Та була вона не одна.
Журилась ціла Україна:
Сестра за братом, батько за сином.
І зрозуміла я тоді,
За що ці люди полягли.
Не вічно було їм журитись,
Не вічно катові коритись.
Жадану волю здобувати,
Й за неї Богові молитись.

Коли десятки літ минули,
Згадала я усе, що було.
Слова «Герої не вмирають»
Я на свободі вже почула.
Майбутнє славне, воля й сила
У краї нашім розквітали.
Старенька матінка моя
Заграла барвами життя
Й від радості аж засміялась,
Бо щастя врешті дочекались!

Ірина Вакулик

Вставай, народе мій, до бою,
Бо вража ненависть гримить.
Ми беремо у руки зброю
Й готові волю боронить.

Ми ж з вами козацького роду:
Хоробре серце у народу!
Не будем ворогу коритись,
А з піснею ми будем битись.

Досить уже згинати спину
Під владою страшного ката,
Що, як непотріб, нас покинув
І зрадив, підлий, свого брата.

Тиране, ти не переможеш
Своїм насильством і обманом.
І крові змити з рук не зможеш
Гіркими нашими сльозами.

Вставай, країно, мій народе,
І вір: ніхто нас не поборе,
Допоки єдність є у тебе,
І стяг наш майорить у небі.

Ірина Вакулик