Categories
Вірш

Якби я могла описати кохання

Якщо життя – це ліс тінявий,
А я – лиш мандрівник у ньому,
То ти – ласкаве сонце днями,
Вночі – зоря, ведеш додому.

Якщо життя – бурхливе море,
А я, малий лиш човен, тону,
То ти – піщана гавань тиха,
В якій безпечно так принишкнуть.

Навіть коли на роздоріжжі
Один шлях іншого темніший,
Не йти пробитими стежками,
Свою творити нагадаєш.

Ірина Вакулик

Categories
Вірш

Пісня про осінь

Про осінь сумна моя пісня
Купається в кронах барвистих.
Проміння багряного сонця
Неквапом підпалює листя.

За обрієм душу хвилює
Тиха меланхолія.
Вихором сліз золотистих
Розсипляться мої надії.

Страх з-за спини визирає,
В той вихор бездушно штовхає.
Я, наче метелик із казки,
Обпікшись вогнем, зникаю.

Безвихідь застигла на віях,
Туман шепоче про мрії.
Шум тіней темного лісу
Порушити я не посмію.

Неначе у сні, блукаю,
Втрачений спокій шукаю.
Я у моторошній казці
Пісню про осінь співаю.

Ірина Вакулик
Фото: Ірина Ямінська

Categories
Вірш

Монолог солдата

Я солдат. І б’юсь за Україну.
Немає більш священної мети.
Я знаю, що до ранку ще загину,
Та мушу за свою ідею далі йти.

Я йду… Ось наближається вже ворог.
Ще мить, і постріл розітне життя.
Сховавши у душі всю свою волю,
Натисну на курок без каяття.

І запанує смерть на полі бою,
Змете на шляху військо все вороже.
На жаль, вона їх знищити не може,
Не зачепивши ще й товаришів косою.

Я бачу, як брати мої вмирають,
Мертвотні крики миттю завмирають,
Зриваються із побілілих уст:
«Народе, не забудь мене»,- благають.

В ту ж мить пекучий біль мене прошив.
Я падаю додолу, до тіл своїх братів.
Неначе крізь туман, побачив я,
Як догорає іскорка життя.

Я пальцями стиснув її: «Не йди!»
Хотів життя останки зберегти.
Та Бог і люди молитов не чують,
Не допоможуть, а навік забудуть.

Ось так без слави я цей світ покинув,
І пальці розімкнулись… я загинув.
Лише могили пам’ятати будуть,
Що жив я лиш для тебе, Україно.

Ірина Вакулик

Categories
Вірш

Про Росію

 Наче в сні, я бачу лихо: плаче Україна.
На уламки розкололась єдина країна.
Чи це брат нас обіймає, мало що не душить?
По кусочках він од серця відриває душу.

Лагідно він пригорне нас, як свою дитину,
а тим часом так підступно всадить ніж у спину.
Познущається, проклятий, і почне сміятись,
поки буде Україна кров’ю умиватись.

Вирве серце з грудей вільних, Дніпро заридає.
Та чи зможе? Вже ж остання сльоза витікає.
Може братові-катюзі досить буде цього?
Але ні… межі немає страждання людського.

Від убогої забере останню хлібину,
ще й згадає: “Мы же братья с тобой, Украина”.
Каїн лютий, лицемірний, чи не брат ти зовсім?
Гірше ворога обдуриш й сам сядеш під сонцем.

А тоді вже брата твого наче і не було.
Брехнею нас сплюндрували й одразу забули.
Хоч могутній ти та сильний, старший рідний брате,
та одного лиш у світі тобі не здолати.

Ти подумав, що убив нас, попелом розвіяв?
Може й так, але помремо ми не на колінах!
Наша воля й після смерті буде оживати
й допоможе Україні із вогню повстати.

Ірина Вакулик

Categories
Вірш

Історія однієї дитини

Одного разу, як згадаю,
Як вісім літ мені минало,
Настали непрості часи:
Тоді Вкраїна воювала.
Тоді був безлад, страх, біда,
Й матуся плакала моя,
Як на війну поїхав тато,
Й лишилася вона одна.

Мала, я ще не розуміла,
Чому країна сльози лила,
За що брати вбивали брата,
І нащо було воювати.
Не розуміла і не знала,
Зате я серцем відчувала
Незрозумілії слова:
Кайдани, смерть, неволя, напасть.
Немов вогню, я їх боялась,
І мати вражено зітхала,
Як їх в новинах зустрічала,
І знову слізьми умивалась.
Дізналась:
Тато мій загинув,
Матусю і мене покинув,
На барикадах він помер
За кращу, вільну Україну.
Її він, як і нас, любив.
Прикрив собою найдорожче,
Й ворожу кулю зупинив.

Матуся знову заридала.
Її червонії уста
Лише зневіра покривала,
Коли бандитів проклинала,
І вкотре, плачучи, стогнала,
Та була вона не одна.
Журилась ціла Україна:
Сестра за братом, батько за сином.
І зрозуміла я тоді,
За що ці люди полягли.
Не вічно було їм журитись,
Не вічно катові коритись.
Жадану волю здобувати,
Й за неї Богові молитись.

Коли десятки літ минули,
Згадала я усе, що було.
Слова «Герої не вмирають»
Я на свободі вже почула.
Майбутнє славне, воля й сила
У краї нашім розквітали.
Старенька матінка моя
Заграла барвами життя
Й від радості аж засміялась,
Бо щастя врешті дочекались!

Ірина Вакулик

Categories
Вірш

Вставай, народе!

Вставай, народе мій, до бою,
Бо вража ненависть гримить.
Ми беремо у руки зброю
Й готові волю боронить.

Ми ж з вами козацького роду:
Хоробре серце у народу!
Не будем ворогу коритись,
А з піснею ми будем битись.

Досить уже згинати спину
Під владою страшного ката,
Що, як непотріб, нас покинув
І зрадив, підлий, свого брата.

Тиране, ти не переможеш
Своїм насильством і обманом.
І крові змити з рук не зможеш
Гіркими нашими сльозами.

Вставай, країно, мій народе,
І вір: ніхто нас не поборе,
Допоки єдність є у тебе,
І стяг наш майорить у небі.

Ірина Вакулик

Categories
Вірш

Я дощ намалюю

Я дощ намалюю і вулиці мокрі,
І те, як трава під дощем танцюва.
Зірки намалюю, що сходять щоночі,
Неначе іскринки, у небі горять.

Любов намалюю і сяйво надії,
Що світить роками у нашій душі.
Я сни намалюю і трепетні мрії,
Що линуть думками в інші світи.

Я намалюю мужність і силу,
І волю, якої так прагнемо ми.
І я намалюю картину красиву,
Де світ без кордонів, щоб ми в нім жили.

Нехай тільки те, що я тут малювала,
Реальністю стане хоча би на мить.
Хай день принесе те, що доля забрала,
Любов запанує і дощ зашумить.

Ірина Вакулик

Categories
Вірш

Дощ

Від зливи закривавшись парасолями,
Неначе темні тіні, так ходили
Різні люди зі своїми долями,
А також час ішов, і плили хвилини.

Вона ж на запотілому вікні
Ім’я твоє, плачучи, писала,
І очі її світло-голубі
На сіре, хмарне небо поглядали.

Вона вже просто втратила надію,
Яка її вела у цьому світі.
Терпіти такий біль уже не вміє,
Не вміє і не може вже так жити.

Тепер вона сказала собі «Досить!»,
Сказала «Не заплачу за ним знову!»,
А ти здивуєшся, чому вона не дзвонить,
Чому не пише тобі аніслова.

Тепер вона на тебе не чекає.
Тепер ти вже не сенс її життя.
Ти зрозумієш, що її кохаєш,
Але вона, на жаль, вже не твоя.

Ірина Вакулик