Вічність, що гине без вороття,
Гріх, що святинею стане,
Кайдани, що душу із пут визволяють,
Жар, що в холод кидає.
Солод із присмаком гіркоти,
Щастя і крапелька суму.
Слабкість, що сили мені надає
Й жити змусить на повну.
Знаєш, мій милий, коли ми разом,
Навіть будення святом вирує.
Якщо кохання – не парадокс,
Значить його не існує.
Ірина Вакулик
Над головою пролітають журавлі,
І добре чути їх тривожний клич.
Вони із сумом згадують свій дім
І усмішки улюблений облич.
Так тріпотять їхні просторі крила!
Мене накрили затишком й теплом.
Білосніжні, наче мамина перина,
Як корабля вітрила в річці за селом.
Як борошно, що хлібом хоче стати,
Як сніг в Карпатах, наших славних горах,
Як чепурненька, акуратна хатка,
Як молочко домашньої корови.
Куди ж ви? Зачекайте хоч на мить.
Ще встигнете туди, в далекий край.
Мені про Батьківщину розкажіть:
Які новини? Як зібрали урожай?
Та ви лише продовжили свій шлях,
І клич ваш стих, як зболене зітхання.
Я заздрю вам у вашому прощанні,
Бо вернетесь весною в рідний край.
А я не знаю, куди ляже шлях,
Поведе мене далі по світах.
Й не відатиму, коли повернуся,
Коли до мами з татом пригорнуся
І розчинюся в безтурботних снах.
Ірина Вакулик
Коли ти думаєш, що все уже пропаще,
Що ворог у ярмо нас запряже
Й ось-ось зімкне кайдани на зап’ястях,
Вони нагадують: поганий час мине.
Вони безсиле тіло й душу зцілять,
Які обвисли на межі життя.
Зламатись не дадуть й упасти в прірву,
Врятують від німого забуття.
Вони говорять з нами крізь століття,
Крізь предків кров, крізь пісні солов’їв.
Їх голос із історії сторінок
Промовить: «Не здавайся, брате мій».
Їх голос… Це Шевченко чи Бандера?
А може Стус чи Січові Стрільці?
Цей голос, що шепоче нам із неба,-
Це українці, це вони усі.
Усі, що, як і ти, хотіли волі
Й за неї передчасно полягли,
Зоставивши для нас ідеї свої,
Щоб незалежність ми нарешті здобули.
Ірина Вакулик
Якщо життя – це ліс тінявий,
А я – лиш мандрівник у ньому,
То ти – ласкаве сонце днями,
Вночі – зоря, ведеш додому.
Якщо життя – бурхливе море,
А я, малий лиш човен, тону,
То ти – піщана гавань тиха,
В якій безпечно так принишкнуть.
Навіть коли на роздоріжжі
Один шлях іншого темніший,
Не йти пробитими стежками,
Свою творити нагадаєш.
Ірина Вакулик
Про осінь сумна моя пісня
Купається в кронах барвистих.
Проміння багряного сонця
Неквапом підпалює листя.
За обрієм душу хвилює
Тиха меланхолія.
Вихором сліз золотистих
Розсипляться мої надії.
Страх з-за спини визирає,
В той вихор бездушно штовхає.
Я, наче метелик із казки,
Обпікшись вогнем, зникаю.
Безвихідь застигла на віях,
Туман шепоче про мрії.
Шум тіней темного лісу
Порушити я не посмію.
Неначе у сні, блукаю,
Втрачений спокій шукаю.
Я у моторошній казці
Пісню про осінь співаю.
Ірина Вакулик
Фото: Ірина Ямінська
Я знову блукаю у світлі нічних ліхтарів.
Хотіла би спати, та просто не можу заснути.
Рятунку шукаючи в дотиках сонця проміння,
Я згадую все, що хотіла назавжди забути.
Блукаю у світлі, а в чорних відкинутих тінях
Ввижаються всі, хто зараз уже не зі мною,
Всі ті, кого б я так вернути хотіла,
Без кого, мабуть, мене не існує.
Та час невблаганний, його норовливий прилив
Стирає всі спогади вихором впалого листя.
Вони лиш видніються в світлі нічних ліхтарів,
Шепочуть на вухо: «Благаю, кохана, вернися».
Чи довго блукатимеш між ліхтарів в самоті?
Сонце зайшло, та прийде іще твій світанок
З усмішками тих, хто зараз, на жаль, не з тобою,
З усмішками тих, з ким завжди була разом.
Я буду з тобою, як в мріях покинутих днів.
Вони так стомилися довго бути у тіні.
Ми знову зустрінемось в світлі нічних ліхтарів.
Ми знову зустрінемось…
Я тебе не покину.
Ірина Вакулик
Я солдат. І б’юсь за Україну.
Немає більш священної мети.
Я знаю, що до ранку ще загину,
Та мушу за свою ідею далі йти.
Я йду… Ось наближається вже ворог.
Ще мить, і постріл розітне життя.
Сховавши у душі всю свою волю,
Натисну на курок без каяття.
І запанує смерть на полі бою,
Змете на шляху військо все вороже.
На жаль, вона їх знищити не може,
Не зачепивши ще й товаришів косою.
Я бачу, як брати мої вмирають,
Мертвотні крики миттю завмирають,
Зриваються із побілілих уст:
«Народе, не забудь мене»,- благають.
В ту ж мить пекучий біль мене прошив.
Я падаю додолу, до тіл своїх братів.
Неначе крізь туман, побачив я,
Як догорає іскорка життя.
Я пальцями стиснув її: «Не йди!»
Хотів життя останки зберегти.
Та Бог і люди молитов не чують,
Не допоможуть, а навік забудуть.
Ось так без слави я цей світ покинув,
І пальці розімкнулись… я загинув.
Лише могили пам’ятати будуть,
Що жив я лиш для тебе, Україно.
Ірина Вакулик
Наче в сні, я бачу лихо: плаче Україна.
На уламки розкололась єдина країна.
Чи це брат нас обіймає, мало що не душить?
По кусочках він од серця відриває душу.
Лагідно він пригорне нас, як свою дитину,
а тим часом так підступно всадить ніж у спину.
Познущається, проклятий, і почне сміятись,
поки буде Україна кров’ю умиватись.
Вирве серце з грудей вільних, Дніпро заридає.
Та чи зможе? Вже ж остання сльоза витікає.
Може братові-катюзі досить буде цього?
Але ні… межі немає страждання людського.
Від убогої забере останню хлібину,
ще й згадає: “Мы же братья с тобой, Украина”.
Каїн лютий, лицемірний, чи не брат ти зовсім?
Гірше ворога обдуриш й сам сядеш під сонцем.
А тоді вже брата твого наче і не було.
Брехнею нас сплюндрували й одразу забули.
Хоч могутній ти та сильний, старший рідний брате,
та одного лиш у світі тобі не здолати.
Ти подумав, що убив нас, попелом розвіяв?
Може й так, але помремо ми не на колінах!
Наша воля й після смерті буде оживати
й допоможе Україні із вогню повстати.
Ірина Вакулик
Одного разу, як згадаю,
Як вісім літ мені минало,
Настали непрості часи:
Тоді Вкраїна воювала.
Тоді був безлад, страх, біда,
Й матуся плакала моя,
Як на війну поїхав тато,
Й лишилася вона одна.
Мала, я ще не розуміла,
Чому країна сльози лила,
За що брати вбивали брата,
І нащо було воювати.
Не розуміла і не знала,
Зате я серцем відчувала
Незрозумілії слова:
Кайдани, смерть, неволя, напасть.
Немов вогню, я їх боялась,
І мати вражено зітхала,
Як їх в новинах зустрічала,
І знову слізьми умивалась.
Дізналась:
Тато мій загинув,
Матусю і мене покинув,
На барикадах він помер
За кращу, вільну Україну.
Її він, як і нас, любив.
Прикрив собою найдорожче,
Й ворожу кулю зупинив.
Матуся знову заридала.
Її червонії уста
Лише зневіра покривала,
Коли бандитів проклинала,
І вкотре, плачучи, стогнала,
Та була вона не одна.
Журилась ціла Україна:
Сестра за братом, батько за сином.
І зрозуміла я тоді,
За що ці люди полягли.
Не вічно було їм журитись,
Не вічно катові коритись.
Жадану волю здобувати,
Й за неї Богові молитись.
Коли десятки літ минули,
Згадала я усе, що було.
Слова «Герої не вмирають»
Я на свободі вже почула.
Майбутнє славне, воля й сила
У краї нашім розквітали.
Старенька матінка моя
Заграла барвами життя
Й від радості аж засміялась,
Бо щастя врешті дочекались!
Ірина Вакулик
Вставай, народе мій, до бою,
Бо вража ненависть гримить.
Ми беремо у руки зброю
Й готові волю боронить.
Ми ж з вами козацького роду:
Хоробре серце у народу!
Не будем ворогу коритись,
А з піснею ми будем битись.
Досить уже згинати спину
Під владою страшного ката,
Що, як непотріб, нас покинув
І зрадив, підлий, свого брата.
Тиране, ти не переможеш
Своїм насильством і обманом.
І крові змити з рук не зможеш
Гіркими нашими сльозами.
Вставай, країно, мій народе,
І вір: ніхто нас не поборе,
Допоки єдність є у тебе,
І стяг наш майорить у небі.
Ірина Вакулик